Згідно зі звітом Німецького МЗС, у жовтні 1941 р., на території Правобережної України, ситуація із продовольчими товарами та збиранням урожаю залишалася критичною. Більшість необхідних продуктів була відсутня. Купити можна було лише хліб та овочі. Населення поголовно перейшло на натуральний обмін, оскільки німецьких марок ніхто не мав, а радянські гроші не котирувалися. Окупанти встановили фіксовані ціни на більшу частину продовольчої та промислової продукції. При цьому процвітав “чорний” ринок, на який німці заплющували очі, оскільки його існування було вигідне їм самим
У цій статті, на сайті yes-chernigiv, ми розповімо, як і чим жив Чернігів під час окупації, та які проблеми тоді хвилювали містян.
Голод та заборона торгівлі
Архівні документи та директиви німців у 1941-1943 роках. свідчать, що основною проблемою населення міста та регіону у цей час було постачання продовольства. З одного боку, у цьому була винна війна і зруйнована економіка СРСР, з іншого, утримання населення в напівголодному стані було частиною окупаційної політики. Так, згідно з вказівкою Герінга, забезпечуватися продовольством у зайнятих Німеччиною областях повинні були тільки ті, хто працював на потреби Рейху.
Відповідно до цього та інших постанов вищого імперського керівництва, споживачі ділилися на чотири категорії. До “елітної”, четвертої, належали робітники стратегічних підприємств, оборонного комплексу, залізниць, шахт. До третьої належали громадяни, які працювали “на користь Німеччини” повний день. До другої, дружини та діти працівників 3 та 4 категорій.
Решта населення належала до першої. І оскільки ці люди цінності для німецької економіки не становили, їм постачали продукти за залишковим принципом.
У плані зарплат пріоритет належав німцям, вони отримували на 50% більше, ніж українці. Продуктові картки видавалися обмежено. Проблему “зайвих ротів”, до яких окупанти відносили євреїв, ромів, військовополонених та психічно хворих людей, нацисти вирішували “радикально” — цих людей вони систематично знищували.
Внаслідок такої “політики” багато жителів Чернігова та області помирали від недоїдання, фіксувалися і випадки людожерства.
Сільськогосподарську продукцію, втім, як і промислову, було заборонено продавати та обмінювати. Для торгівлі (у певний час) існував окремий перелік товарів. А стояти за прилавком мали право лише власники спеціальних дозволів. При цьому будь-якої миті німці чи поліція могли з’явитися на ринок і без пояснень конфіскувати майно торговця.
Як працювали комунікації та установи Чернігова
Наприкінці серпня 1943 року Чернігів зазнав нещадних, “килимових” бомбардувань німецької авіації, внаслідок чого було знищено водопровід і каналізацію. Німці якось підлатали ці комунікації, але про капітальний ремонт, звичайно, не йшлося. Тому вода у місті подавалась у певний час доби, а лазні взагалі не працювали.
При цьому про комунальну плату “нові господарі” не забули. Її стягували всіма можливими способами. Вже у перші дні окупації було створено міське управління, яке знаходилось за адресою Комсомольська 29. Його очолив Євген Азаров. У штат управління входили його заступники, завідувачі відділів, діловод, завгосп, рядові співробітники. Міська влада встановила нові тарифи та податки на житлово-комунальні послуги. Боржників штрафували, відключали електроенергію.
А ще Чернігівська управа регулювала норми продовольства, контролювала роботу міських підприємств, культурно-освітніх та громадських установ, а також відповідала за пожежну безпеку, працевлаштування, матеріальну допомогу, продаж нерухомості та інше.
До сфери відповідальності управи, а точніше її лікувально-контрольної комісії, входила і Чернігівська міська лікарня. Усіх хворих там акуратно реєстрували, медичне обслуговування було платним. Аналогічно працювала і Чернігівська поліклініка №2, яка отримувала медикаменти від лікарні. З 1942 р. постачанням медичних закладів займалася аптечна база. У перші місяці окупації почала працювати й санітарна станція, службовці якої обстежували підприємства, приватні будинки, двори, щодо дотримання епідеміологічних норм.
Загалом господарське і культурне життя міста ніби не завмерло, і, на перший погляд, був навіть якийсь прогрес, але нацисти залишалися нацистами, вірними своїм “принципам”. 1 жовтня 1941 р. вони “евакуювали” з обласної психіатричної лікарні всіх пацієнтів, вивезли їх за місто та розстріляли. На початку 1942 р. “акцію” повторили — забрали з підсобного господарства цієї ж лікарні (с. Левоньки) людей, які перебували там на реабілітації, і так само стратили.
З 29 вересня по 5 жовтня німці проводили у Чернігові “перереєстрацію” населення. Відповідно до розпорядження міської управи, на “облік” мали стати всі чоловіки, віком від 18 до 45 років. Особливо це стосувалося євреїв, комуністів, командирів Червоної Армії та працівників НКВС. Зазначимо, що багато хто з тих, хто виявив “законослухняність”, дуже швидко пошкодували про це, бо розлучилися з життям.
Підприємства та примусова праця
Згідно зі звітом міського відділу статистики, наприкінці 1941 року, у Чернігові проживало (було зареєстровано) 30 тис. мешканців. Для порівняння, у 1939 р. їх було близько 70.
Окупанти всіляко залучали чернігівців до роботи на німецьку економіку, особливо у харчовій та військовій промисловості. Оскільки метод “пряника” не давав потрібного результату, як “батіг” було запроваджено обов’язкову трудову повинність. Її положення регламентувало розпорядження рейхсміністра окупованих східних областей Розенберга, від 1 липня 1941 року.
Втім, у Чернігові політика примусу до праці не надто відчувалася, оскільки місто не було промисловим центром. Рівень тодішніх місцевих підприємств можна визначити навіть за їх назвами: артіль сліпих райспоживспілки (виготовлення цвяхів), фабрика “Лозовик” (меблі з лози), машино-тракторні та авторемонтні майстерні.
На колишній Чернігівській меблевій фабриці при німцях виготовляли дошки та обробляли вовну. Працювали у місті цегельні, швейна артіль, підприємства переробної промисловості.
Окупанти також відкрили у Чернігові головне лісництво Київської дирекції лісів, яке займалося колишніми колгоспними угіддями, меліорацією боліт, вирубуванням лісів та боротьбою зі шкідниками та пожежами.
У 1942 р. свою продукцію стали випускати лікеро-горілчаний, морсовий заводи та два міські млини.
Районні управи та українські школи
У період окупації на Чернігівщині діяли 3 районні управи (Олішівка, Михайло-Коцюбинський, Чернігів), а також сільські. До їхніх обов’язків входило залучення добровольців до армії, контроль за будь-якими проявами громадської активності, зборами, дотриманням комендантської години, реєстрація, паспортизація, стягнення податків та штрафів із населення. Працівники управ також стежили за дотриманням трудової повинності, санітарних норм та за недоторканістю складів із сільгосппродукцією.
Крім того, органи влади на місцях давали дозвіл на відкриття шкіл та сільськогосподарських об’єднань, щоправда, лише після відповідних вказівок німців.
Так, в Олішівці працювала школа, де викладали виключно українською мовою.
Зазначимо також, що з дозволу окупантів у Чернігові, у 1941 р., відкрили дві чотирикласні українські школи. Однак у 1942 р. їх закрили, а приміщення віддали під “школу дорожніх майстрів”, де насправді готували диверсантів.