Не секрет, що під час Другої світової війни нацисти не церемонились з населенням окупованих територій. Їх “фірмовим” знаком були масові публічні розстріли та знищення сіл і містечок разом з мирними жителями. Робилося це з двох причин — помститися та залякати людей, яких німці підозрювали у допомозі партизанському опору.
Таких місць, де фашисти залишали свій кривавий слід, в Європі багато. Це і чеська Лідице (320 вбитих), і білоруська Хатинь (149), і французьке селище Орадур-сюр-Глан (642). Про ті події багато написано та зафільмовано, а жертвам терору встановлені пам’ятники. На цьому фоні поваги до загиблих залишається незрозумілою відсутність у скорботному списку селища Корюківка, що на Чернігівщині. Тут німці стратили, у березні 1943 р., майже 7 тис. осіб, серед яких були й немовлята, і немічні старі люди, що апріорі робить цю каральну акцію найбільшою за кількістю жертв серед собі подібних.
Більш детально про страшні події тих років, читайте в нашому матеріалі, на сайті yes-chernigiv.
Причини “корюківської” трагедії
У лютому 1943 р. бійці партизанського з’єднання Федорова покинули брянські ліси та перебазувалися в район селища Корюківка, на Кам’янський хутір.
Довідка: смт Корюківка розташоване у північній частині Чернігівської області, на р. Бреч, притоці р. Снов.
Місцеве населення партизанів підтримувало, тому з продуктами у них проблем не було.Вони провели кілька вдалих операцій, на що нацисти відреагували каральними акціями, розстрілами чоловічого населення та спаленням сіл — Гута Студенецька, Тихоновичі, Перелюби.
27 лютого 1943 р. партизани здійснили чергову диверсійну акцію, під час якої повністю знищили німецько-угорський гарнізон селища Корюківка. Ворогу також було завдано чималої матеріально шкоди — підірвано ешелон з 18 вагонів і склад пального. Законною здобиччю бійців спротиву стала стрілецька зброя та полонені. Крім того, вони звільнили від 50 до 100 в’язнів, яких мали невдовзі стратити, та захопили важливі документи. В той же день інша партизанська група знищила загін жандармерії, конфіскувала та передала цивільним понад 200 тонн зерна.
Було очевидно, що нацисти не вибачать подібну зухвалість. І відповідь не забарилася — наказ про проведення “акції помсти” віддав начальник штабу 399-ї головної польової комендатури, розташованої у Конотопі, Байєр Бруно Франц. Місцем проведення “заходу” була обрана Корюківка, а виконавцем стали військовослужбовці зі Сновської гарнізонної комендатури, місцеві колабораціоністи та зондеркоманда Айнзатцгрупи “С”, яка до того брали участь у стратах євреїв, у Бабиному Ярі.
Знищення Корюківки
Карателі прибули у Корюківку 1 березня, оточили селище з усіх сторін та почали заганяти людей групами по 50-100 осіб в будинки, де їх і розстрілювали. Найбільшим місцем страт став ресторан у центрі містечка, там фашисти вбили до 500 осіб.
Кривава вакханалія тривала два дні, а через тиждень карателі знову приїхали, щоб добити тих, хто вижив та спалити населений пункт дощенту. Свідки цих подій згадували, що дим було видно аж за 50 км від селища. Таким чином, упродовж кількох днів німці вбили 6700 осіб та спалили майже 1700 будинків.
Через 70 років після цього жахливого злочину, завдяки допомозі влади, рідних та знайомих загиблих, волонтерам вдалося встановити імена майже 2000 корюківців. Інші ж так і лишились безіменними.
Але навіть цей, далеко не повний список, свідчить, що переважна більшість жертв корюківської трагедії — діти та жінки, а саме, 704 дитини та 1097 жінок.
Чому в СРСР “забули” про Корюківку ?
Що комуністи в СРСР, що “ імперці” в сучасній Росії, завжди робили наголос на власних перемогах, лідерстві серед учасників антигітлерівської коаліції, надмірному героїзмі та міфі про всенародну підтримку. Напевно тому багатьом злочинам нацистів не давали належної оцінки, а згадували їх лише в загальному контексті, з метою підкреслити лютість ворога та необхідність його знищення.
Злочини фашистів проти цивільного населення також приховувались через окремі історичні події, які не вписувалися в ідеологічні рамки, і, відповідно, могли зашкодити іміджу “держави-переможниці”.
Класичний приклад “узагальнення” та перекручування фактів — створення в Білорусії меморіального комплексу Хатинь (1969 р.) Пам’ятник встановили, як символ вшанування всіх невинно замордованих нацистами.
Нагадаємо, що в Білорусі, де був потужний партизанський рух, фашисти спалили загалом 628 сіл.
Безумовно, рішення про відкриття “Хатині” було позитивним і своєчасним. Але ніде правди діти, ця подія виконувала й ще одну роль. А саме, мала відвертати увагу громадян від факту існування на території республіки під час війни національно-визвольного руху, який користувався чималою підтримкою населення. Приховати правду про подібні події було надважливо для керівництва СРСР, оскільки головною вимогою бійців національного спротиву була незалежність та суверенітет республіки.
Зауважимо, що, таким чином, комуністи ще й замітали сліди власних злочинів. Наприклад “Катинський розстріл” у 1940 р., коли у смоленських лісах відбулися масові страти польських громадян, серед яких було багато військовополонених. Схожість назв: “Хатинь-Катинь” мала вводити в оману, створювати плутанину у пам’яті людей, та врешті замінити одне поняття іншим.
Схожа ситуація була і в Україні, за часів її перебування у складі СРСР. У Волинській області, біля села Кортеліси, відкрили пам’ятник скорботи за жертвами фашизму. Він був присвячений тисячам невинно загиблих українці. Але була у цієї події й інша у ціль — відвернути увагу людей від діяльності національно-визвольного руху (ОУН УПА) та приписати всі перемоги радянським партизанам. До речі, сам злочин у Кортелісах спецслужби СРСР планували “звалити” на “націоналістів”, але згодом від цієї ідеї відмовились.
Хто заборонив партизанам рятувати селище ?
Отже, маємо парадокс, Корюківська трагедія, яка стала найбільшою каральною акцією нацистів у Другій світовій війні, довго залишалася невідомою широкому загалу, як в Україні, так і за її межами. За часів СРСР Корюківка не сталі всесоюзним, чи хоча б всеукраїнським місцем скорботи, хоча скромний пам’ятник у селищі, в 1975 р., завдяки зусиллям місцевої влади, все ж з’явився.
Безумовно, багато що в цій історії можна пояснити байдужістю радянських чиновників. Багато, але не все, бо була ще одна причина, через яку процес відкриття “великого” меморіалу навмисно блокувався.
Мова йде про місцевих партизанів та про їх діяльність, або швидше бездіяльність, під час каральної акції нацистів. Нагадаємо, що загони Федорова, чисельність бійців яких значно перевищувала кількість карателів, були на відстані всього 15 км від містечка і могли без особливих проблем знищити порівняно невеликий ворожий загін. Але не зробили цього. Чому? Бо штаб не отримав дозволу від вищого керівництва.
Як таке могло статися? Відповідь, напевно, треба шукати у нормативних документах радянських партизанів, де написано багато чого, але немає жодної згадки про обов’язковий захист цивільного населення.
З огляду на це, причини замовчування злочину фашистів на Чернігівщині стають зрозумілими, адже було вкрай складно вшановувати на державному рівні пам’ять загиблих корюківців і одночасно ігнорувати питання про політичні рішення окремих діячів, через які загинули тисячі невинних людей.
До речі, меморіал на місці корюківської трагедії мав з’явитися у незалежній Україні ще у 2013 р., але й донині в урочищі “Дубовий гай” стоїть “тимчасовий” дерев’яний хрест.