27 червня 1941 р. німецький “юнкерс” скинув декілька бомб на залізничну станцію Чернігова, що призвело до перших жертви та руйнувань. Надалі ситуація тільки ускладнювалася. Було зрозуміло, що війна не омине цей край стороною і треба готуватися до найгіршого.
У цій статті, на сайті yes-chernigiv, ми розповімо, які проблеми хвилювали чернігівців влітку 1941 р., і чим обернулися для міста і регіону два роки окупації.
Страшне літо 1941 року
Як згадували очевидці, перші бомби, що падали на місто, викликали у чернігівців швидше інтерес, ніж занепокоєння. Очевидно люди ще не до кінця усвідомлювали масштаби лиха, яке на них насувалося. Але це швидко минулося, і вже за кілька тижнів, почувши сигнал повітряної тривоги, всі чимдуж бігли до бомбосховищ, підвалів та погребів.
Цікавий факт, виявляється що лякали місцеве населення не так німецькі бомби, як постріли “рідної” ППО, яка буквально засипала вулиці осколками від зенітних снарядів. Ці гострі, важкі шматки металу летіли з шаленою швидкістю, і не лишали шансів на порятунок тим, хто опинився на їхньому шляху.
Зауважимо, що на той час зенітки стояли на західному та південному краю міста, і мали захищати залізничну інфраструктуру та мости через Десну від німецької авіації.
Тим часом лінія фронту невпинно наближалася до Чернігова. Це було зрозуміло, як зі зведень Совінформбюро, де кожен день називали нові населені пункти, які вже залишила радянська армія, так і зі зростаючого потоку біженців, що йшли та їхали через місто.
Одночасно з цими бідолахами на схід ішли й величезні стада худоби, яку переганяли колгоспники. Вся ця юрба цілодобово рухалася вулицею Толстого до Київського шосе, і далі, до переправи через Десну
Чутки, паніка та загроза голоду
Серйозною проблемою для Чернігова влітку 1941 р. став дефіцит продовольчих товарів, що зникали на очах з полиць магазинів. Своєю чергою, загроза голоду, що насувався, закономірно призводила до паніки, за яку влада суворо карала громадян, але це мало допомагало. Чернігів жив чутками, домислами й передчуттям біди, а те, що люди бачили щодня навколо, не вселяло їм оптимізму, скоріше навпаки.
Отже, черги за хлібом щодень ставали довшими, а цукор, м’ясо, крупи та іншу довоєнну “розкіш”, взагалі не можна було купити ні за які гроші. Єдине, що тоді було в містян у достатку, це овочі, завдяки тому, що чернігівці поголовно мали свої городи. Це, та домашня живність – кури, свині, кози, корови, рятувало людей від голоду й утримувало їх на місці.
Водночас чимало мешканців покидали місто попри все, і Чернігів з кожним днем ставав безлюднішим. Евакуація громадян відбувалася переважно по залізній дорозі або пароплавами по Десні, під постійною загрозою авіаударів німецьких бомбардувальників та винищувачів, які контролювали повітряний простір та нищили все, що рухалося.
Народне ополчення та навчання
Попри те, що радянська армія відступала і ситуація на фронті була критичною, у самому Чернігові перші місяці війни, аж до кінця серпня, життя було досить організованим та проходило у рамках воєнного стану.
Так, в ці непрості дні в обласному центрі активно формувалося народне ополчення, куди вступали чоловіки та жінки, які не підлягали мобілізації. Крім того, під керуванням Осоавіахіма йшла масова підготовка населення до участі в протиповітряній обороні. “Програма” включала вивчення засобів гасіння запалювальних бомб, користування протигазами, надання першої медичної допомоги тощо.
До речі, вже з перших днів, від початку бойових дій, у Чернігові працювало кілька госпіталів, які розміщувалися переважно в школах. Так, найбільша медична установа у місті, де лікували й своїх, і полонених німців, знаходилася у школі №2, на вул. Пролетарській.
Як створювалося чернігівське підпілля
Окремою темою для міста, яке готувалося до непростих часів, стала організація підпілля, оскільки загроза окупації на той момент вже виглядала неминучою. Рішення про його створення було прийнято в кінці червня на нараді міського партійного активу, керівників підприємств та установ. Підбирав людей для місцевого підпілля особисто керівник Чернігівського міському Левоненко та його секретарі-заступники. В результаті було створено 7 груп спротиву, по 5-7 осіб в кожній. Ще з десяток бійців отримали індивідуальні завдання.
В першу чергу чернігівське підпілля мало “опікуватись залізничною станцією, електростанціями, вузлами зв’язку. Зустрічатися члени спротиву мали на явкових квартирах. Для їх нагальних потреб було створено дві секретні бази зі зброєю, набоями, вибухівкою та продовольством. Одна знаходилася в районі залізничного вокзалу, друга, де були переважно продукти, в лісі, біля села Забарівка.
З кінця липня на Подусівці працював і спецзаклад з підготовки командирів партизанських загонів та інструкторів, по прискореній програмі. Навчання тривало всього 3 дні, після чого “випускникам” школи давали зброю та перекидали у тил ворога.
Німці в Чернігові
Останній тиждень серпня 1941 року для Чернігова став чи не найжахливішим у його історії. З 23 по 25 серпня включно місто безперервно бомбили, так що за 3 доби воно перетворилося на суцільну руїну. Після цього почалася масова втеча людей з Чернігова, а коли його вулиці майже спустіли, з навколишніх сіл з’явилися купа мародерів. Вони грабували місто, квартири, будинки, бази, підприємства абсолютно безкарно. Влада перебралася на інший берег Десни, а голову міськвиконкому І. Брона взагалі затримали аж в Харкові, де після вироку трибуналу розстріляли за боягузтво.
З 28 серпня на підступах до Чернігова почалися запеклі бої. Опір ворогу чинили бійці 5-ї армії, але сили були нерівні. 9 вересня німці ввійшли в Чернігів, де зіткнулися з незначним спротивом кількох груп, що прикривали відхід основних частин Червоної армії.
Частина цих солдатів переправилися на надувних човнах через Десну, решта загинула. Так, у Чернігові почалося “нове життя” — дворічна, лиховісна “доба” окупації.
Що відбувалося в ці дні в обласному центрі? Перше, що впадало в око, це величезна кількість німецьких військових, які скупчилися в місті, не в останню чергу через те, що мости через Десну були підірвані червоноармійцями. Солдати ходили містом у пошуках їжі та тягли все, що їм траплялося на очі. Ще було багато німецької військової техніки — вантажівок, мотоциклів, гармат, танків, які стояли просто на вулицях і у дворах.
Одночасно до Чернігова стали повертатися і городяни, які тікали від бомбардувань. Багатьом із них не вдалося від’їхати далеко, тому що дороги на схід вже контролювали фашисти.
Германія тут назавжди
Через деякий час німецьких військових поменшало. Частини, що відправлялися на фронт, виїхали з міста по автомобільному мосту, який вони швидко полагодили. Приблизно тоді ж в Чернігові з’явилися й окупаційна комендатура, яка розмістилася в приміщенні колишнього дитячого садку, на вул. Комсомольській. Жителям одразу повідомили, що віднині та навіки в Чернігові встановлюється влада Рейху, а за будь-яку провину їх чекає розстріл. Бургомістром міста німці призначили Е. Азарова.
Зазначимо також, що до всіх бід городян і утисків у той страшний рік додалася ще й аномально холодна зима. Не працював водопровід, не було електрики, палива.
Обкладені з усіх боків податками селяни продавали продукти за безцінь або міняли на інші товари. Загалом же, взимку 1942 року в Чернігові панував голод, холод, відчай, терор і страх.