Історикам і понині складно чітко розмежовувати всі етапи формування української державності на початку XX століття, тим більше коли це стосується подій у невеликому провінційному місті або навколишніх сіл. В цій статті, на сайті yes-chernigiv ми розповімо, як жила Чернігівська губернія у другій половині 1917 р. та як відбувся перехід від “спокійної” доби революції до кривавого безладдя.
Дефіцит, дорожнеча та передчуття голоду
Отже, можна довго дискутувати про деталі та точність дат тих подій, але очевидно, що суспільно-політична криза на Черніговщині остаточно сформувалася наприкінці червня, початку липня 1917 р. і надалі ситуація тільки погіршувалася. І справа тут не тільки в липневій кризі в Петрограді та оприлюднені II Універсалу Центральної Ради, який остаточно закріпив засади автономії. Насамперед на повсякденному житті населення величезної країни, до якої належала і Чернігівщина, позначилася потужна економічна криза. Продовольчі та промислові товари, які дорожчали на очах, стали взагалі щезати ез прилавків та полиць магазинів. Вже наприкінці літа газети писали про ознаки голоду та бунти селян у північних районах губернії. Не найкращим чином було забезпечено товарами першої необхідності населення й у самому Чернігові, де діяли, встановлені урядом, фіксовані, ціни на продукти.
З 1 липня 1917 р. у місті були запроваджені картки на цукор та хліб. Влада також взяла на облік залишки гасу, дров, вугілля, мануфактури. Діяло централізоване забезпечення установ, медичних та навчальних закладів.
Решту продовольчих та промислових товарів теоретично можна було купити за ринковими цінами, якщо, безумовно, вдавалося їх знайти. Але найгіршою в Чернігові тоді була ситуація з хлібом, чергу за яким займали вночі та стояли в ній по 10-12 годин. Почастішали в місті й випадку нападів на людей (переважно жінок), які йшли по хліб з грошима, або вже поверталися з хлібом додому.
Одна біда не приходить
Не сприяла покращенню настроїв суспільстві й інформація про невтішні прогнози на майбутній врожай. Холодна та пізня весна в тому році затримала посів, а посуха в травні суттєво затримала ріст ярових. Не краще було й на Чернігівщині з кормовими травами та озиминою, яка сильно постраждала від потужної повені.
На цьому фоні лячно виглядали ціни на традиційні для регіону товари та домашню худобу. Так, корів продавали від 100 до 500 руб. за голову, коней від 100 до 300, а деяких і за 700-900 руб. Для порівняння, всього 2 роки до цього, у 1915 р. хорошого коня можна було купити за 80 руб, а дійна корова коштувала від 40 до 70 руб.
Зауважимо, що негативний прогноз щодо врожаю повністю справдився. Відповідно восени 1917 р. губернська влада встановила нові ціни на хліб, вдвічі більші за попередні. Тепер пуд (16 кг) коштував 11 руб, але й за такі немалі гроші хліб було купити непросто. Залишалася остання надія на картоплю. Крім картоплі, селяни на Чернігівщини той рік продавали також гриби, овочі, фрукти, яких було достатньо.
Хаос та анархія на Чернігівщині
Критична ситуація з продуктами першої необхідності в губернії все частіше приводила до ексцесів, голодних бунтів та самосудів, про що щоденно повідомляла місцева преса. Під гарячу руку селян попадали члени продовольчих управ та представники місцевої влади, яких самі ж односельці на ці посади й обирали. Так, у с. Горбів Чернігівського повіту згорів будинок голови волосної продовольчої комісії, а у Ніжині, де кілька днів не було хліба, двічі побили члена продовольчої управи. На реквізиції тепер відправляли озброєних до зубів солдат. І все це вже були непоодинокі випадки, а масове явище.
Пізньої осені 1917 р. хаос сягнув апогею. Влада вже майже не контролювала ситуацію на місцях, а її авторитет, на фоні зростаючої класової ненависті, стрімко падав. По всій Чернігівській губернії палали будинки багатіїв та їх клуні з хлібом.
Закономірним результатом падіння життєвого рівня населення та його маргіналізації стало і суттєве погіршення кримінальної ситуації в Чернігові та губернії. Регіон буквально накрила хвиля крадіжок, грабунків і різних проявів насильства, яке досить часто набувало крайніх форм. А оскільки влада виглядала безсилою, люди вдавалися до самосудів. Так, в с. Кудлаївка Новгород Сіверського повіту селяни жорстоко побили, а потім живцем закопали в землю двох конокрадів. У с. Попівка, солдати, як ніби то збиралися пограбувати жінку, ледь не поплатилися за це життям, їх дивом врятували від помсти місцевих жителів. У с. Грабів (Городнянський повіт) селяни живцем спали свого земляка, якого запідозрили у крадіжці, у горні для обпалювання глиняного посуду.
Коли власна армія гірше за ворогів
Розповідаючи про буремні події другої половини 1917 р.на Чернігівщині, не можна не згадати про такий потужний дестабілізаційний фактор, як армія, над якою влада на очах втрачала контроль. Так, ще на початку року, окремі випадки дезертирства вважалися за надзвичайну подію — про таких людей писала місцева преса, до них зверталися родичі з проханням повернутися, а суспільство переважно засуджувало ці вчинки. Але вже через кілька місяців в ЗМІ мало не щоденно публікували цілі списки “самовольно отлучившихся” і нікого в цілому це не хвилювало.
Далі було ще гірше. Починаючи з вересня, почалися організовані напади озброєних військових на крамниці, горілчані склади, заводи тощо. І це були вже не дезертири-втікачі, а добре озброєні вояки тилових гарнізонів або частин, які транзитом рухалися через губернію.
Так, у селі Бахмач упродовж трьох днів, солдати громили та грабували горілчаний завод. На станції Крути люди в шинелях розбивали товарні вагони та вимагали гроші у пасажирів. В цей час поступало дуже багато жалоб від селян про захоплення військовими їх майна, побиття, зґвалтування та вбивства.
Не менш жахливою в цьому плані була ситуація й в самому Чернігові, який опинився буквально під владою озброєних бандитів у військовій формі. Щоночі траплялися пограбування, вбивства та зґвалтування. Мародери повністю знищили дачі на Підусівці. А акти вандалізму, з вибитими шибками та понівеченими меблями, взагалі стали буденною справою.
Всі ці неподобства переважно були справою рук солдатів місцевого гарнізону, на яких ніхто не міг вплинути, включаючи й “раду робітничих та солдатських депутатів”.
Приблизно в цей же час солдатські погроми почалися у Ніжині, події в якому очевидці назвали справжньою війною. Солдати вдиралися до горілчаних крамниць, складів, масово грабували магазини та приватні помешкання. Показово, що край цій анархії росіян у Ніжині поклали українські військові полку ім. Т. Шевченка. Те саме відбулося й в Конотопі, де дві роти українців роззброїли та відправили до Московщини цілий гарнізон, який підбурювали на погроми більшовики.
Справедливості раді відмітимо, що стихія вседозволеності швидко добралася й до українських частин, військових з яких все частіше бачили серед грабіжників та мародерів.
Підбиваючи підсумок, зауважимо, що “селянський” та “солдатський” фактори, а також страх перед голодом, холодом та безпорадністю влади, створили вкрай сприятливі умови для різноманітних радикалів, а насамперед для більшовиків, ідеї яких напередодні Жовтневого перевороту стрімко набирали популярності на Чернігівщині. Люди були готові на все, аби відновився хоч якийсь порядок і, як показав час, комуністи повною мірою скористалися цими настроями.