На сьогодні дослідження ключових аспектів розвитку Української революції 1917-1921 рр. — один з найпріоритетніших напрямків у вітчизняній історіографії. Особливо це стосується подій у регіонах України, які маловідомі широкому загалу, але у свій час були ключовими та вирішальними. В цій статті, на сайті yes-chernigiv, ми розповімо, як жила Чернігово-Сіверщина в 1917 р., після Лютневої революції.
Чернігівська губернія на початку минулого століття
На початку XX ст. площа Чернігівської губернії, яка входила тоді до складу Російської імперії, становила 46 тис. кв. км. Вона охоплювала частину нинішньої Брянської області на півночі, на півдні “впиралася” в Борзнянщину, (тоді Полтавщина), на заході доходила до Дарниці та Троєщини, а крайньою точкою регіону на сході був Хутір Михайлівський. В складі Чернігівської губернії налічувалося 15 повітів з населенням понад 2.5 млн жителів. І якщо порівняти площу тої Чернігівщини з площею сучасної європейської країни, це приблизно буде територія Данії.
Основна частина населення Чернігівщини (90%) за результатами перепису у 1897 р. була сільською.
Що стосується Чернігова, то у 1917 р. він налічував близько 40 тис. мешканців, а найбільшим містом губернії рахувався Ніжин — 42 тис. на 1905 р.
Промисловість на Чернігівщині була розвинена слабо — важка галузь не працювала, а легка та харчова були представлені переважно невеликими підприємствами з незначною кількістю працівників.
Виготовляли в таких “майстернях” верхній одяг, ювелірні вироби, а також надавали різноманітні послуги по ремонт інструментів та предметів побуту.
“Справжніми” підприємствами регіону рахувалися лише — Шосткинський пороховий завод, Конотопські залізничні платформи та Клинцівська мануфактура.
Що очікували в Чернігівській губернії від Нового 1917 року ?
Очікування нового року традиційно будить у людях надію, що все погане залишиться у минулому, а майбутнє нарешті буде сприятливим. На жаль, але реальність, як правило, все швидко розставляє на свої місця. Так було і з 1917 р.
Яким він буде, ще не знав ніхто, але передова стаття “Чернігівської земської газети” прогнозувала позитивні зрушення в економіці та покращення добробуту громадян. Проте на Чернігівщині цей рік розпочався з неприємностей — всю губернію замело снігом. Стихійне лихо завдало людям великої шкоди — загинуло багато садових дерев, постраждало житло, припинилося транспортне сполучення.
Перші тижні 1917 р. також позначилися суттєвим подорожчанням борошна, якого на всіх не вистачало. Про це свідчили довгі черги до хлібних яток у містах. Через екстремально холодну погоду зросли також ціни на дрова. Неможливо було купити цукор, його давали в обмеженій кількості і тільки по картках.
Взагалі ж в губернії все більше відчувалися наслідки війни. На той час на Чернігівщині мобілізували вже майже 100 тис. чоловіків, а регіон натомість поповнися 35 тисячами біженців. Місцеві газети регулярно друкували списки вбитих та поранених, що, безумовно, не додавало оптимізму населенню та не покращувало суспільних настроїв.
Що стосується ситуації в українському національному русі, то цей період в його історії, за оцінкою М. Грушевського, було доречно назвати летаргічним, бо якщо щось і відбувалося в просвітницьких та громадських організаціях краю, воно було незначущим та малоефективним.
Інша влада, інша країна
Наприкінці лютого, коли в столиці імперії Санкт-Петербурзі вже вирувала революція, у Чернігів ще нічого не вказувало на кардинальні зміни. Проте вони були невідворотні і настали несподівано.
Вже 2 березня Тимчасовий уряд усунув від влади чинного губернатора краю — барона М. Гревініца. Він займав цю посаду менш як рік і запам’ятався містянам добрими справами — відкриттям Чернігівського учительського інституту, створенням спілки художників Чернігова, заснуванням у Ніжині газети “Пчела” та міської публічної бібліотеки ім. М. Гоголя.
Після відставки губернатора, згідно з розпорядженням голови тимчасового уряду князя Г. Львова, влада у регіоні перейшла до керівництва земською управою, на чолі якої став комісар О. Бакуринський. Був також сформований комітет громадських організацій та відбулися їх установчі збори на місцях.
В загальному ж місцева громадськість позитивно оцінила падіння самодержав’я та кардинальні зміни у системі державного управління колишньої імперії, про що свідчать численні вітальні телеграми від чернігівців керівникам Тимчасового уряду.
9 березня у Чернігові, на Соборній площі, зібрався велетенський натовп у 20 тис. осіб. Ці люди прийшли, щоб відсвяткувати перемогу революції. Площу прикрашали червоні транспаранти: “Свобода! Рівність! Братерство!” та “Вічна пам’ять борцям за свободу!”. Перед учасниками мітингу виступали керівники губернії, а потім пройшов військовий парад.
Зауважимо, що подібні заходи в ці дні відбулися і в інших містах та містечках Чернігівщини, а також, що мешканці регіону не тільки святкували падіння царизму, але й активно робили як грошові, так і продовольчі пожертви на користь нової влади.
Чия земля?
Історики, що спеціалізуються на темі Української революції, майже одностайно зауважують, що на її першому “романтичному” етапі найболючіше для селян земельне питання майже не підіймалося на зборах громад, хоча між собою, безумовно, люди говорили про те, як її будуть ділити. Загальна ситуація в селах була спокійна, а якщо і виникали якісь заворушення, вони відбувалися переважно в північних повітах губернії, де було скрутне становище з продовольством та переважала характерна для Росії спілкова форма землеволодіння.
Тут панували більш радикальні настрої стосовно переділу землі, тоді як на півдні Чернігівщини, де наділи були в індивідуальному користуванні, селяни-українці обережніше ставилися до цього питання. І якщо й підтримували соціалізацію землі, то розуміли її на свій лад, як конфіскацію у панів та рівний розподіл, з закріпленням у законодавстві державі прав власників.
Українське питання та національний рух
Ще один чинник, про який варто згадати у ранній період революції у Чернігівській губернії, це відношення населення регіону до проблеми національної ідентичності та українського руху. Особливістю Чернігівщини було те, що в її північній частині це питання було не актуальним, тоді як в південних та центральних повітах селянство щиро вітало Центральну Раду та схвалювало ідею автономії України. Згідно з архівними документами, у деяких населених пунктах цієї частини Чернігівщини уже в березні-квітні 1917 р. проходили збори в приміщеннях прикрашених портретами Шевченка та національною символікою.
Безумовно, це не було тоді масовим явищем. Не покращувала ситуацію з національною самоідентичністю і нестача перевіреної інформації про ідею автономії та людей, які розумілися на цьому питанні й могли роз’яснити, що тут і до чого. Самі ж селяни через свою неосвіченість розібратися в таких складних матеріях як демократія, конституція тощо було не до снаги.
Тому на тлі загального ентузіазму населення та захоплення змінами вже тоді намітилася загрозлива тенденція — нерозуміння суспільством подальших кроків, цілей та завдань влади, що водночас із масовим правовим нігілізмом призвело в майбутньому до відомих сумних наслідків, зокрема до втрати української державності.