Хвиля загальної ейфорії після Лютневої революції 1917 р. протрималася деякий час і пішла на спад. Настав час для буденної роботи державотворення.
Зауважимо, що нова влада в колишній імперії перший час старалася вносити мінімальні корективи в роботу наявного державного апарату. З іншої сторони рішуче налаштовані представники новостворених установ вимагали кардинальних змін.
Більш докладно про те, як працювали державні органи на Чернігівщині, в 1917 р., в нашому матеріалі, на сайті yes-chernigiv.
І прийшов комісар
2 березня 1917 р. Тимчасовий уряд усунув від виконання своїх обов’язків чернігівського губернатора М. Гревеніца і скасував саму посаду, створивши нову — губернський комісар.
Таким чином, перші тижня березня регіоном керував комісар О. Бакуринський, який до цього очолював земську управу, а 26 березня його замінив М. Іскрицький. Згідно з інструкціями столичного МВС, у своїх діях він мав спиратися на рішення губернських, повітових, волосних, міських та сільських комітетів, створених на основі громадських організацій.
Зазначимо, що новопризначений керівник губернії докладав зусилля для утримання в “робочому” стані чинного державного механізму, діяв відповідно до установ центрального уряду, не конфліктував з представниками впливових суспільних течій та стримано ставився до українського руху. Попри це, вже за кілька місяців його відправили у відставку на II Селянському з’їзді, що відбувся у Чернігові на початку літа.
Через два з половиною місяці після цього губернський виконавчий комітет обрав нового керівника. Губернським комісаром став 35-річний Дмитро Дорошенко, якого в Чернігові добре знали і який працював до цього на керівних посадах на Київщині, Галичині та Північній Буковині.
Пізніше у своїх мемуарах Дмитро Іванович згадував, що найбільшого клопоту восени 1917 р. він мав з нестачею борошна на півночі Чернігівщини та з “13 запасним піхотним полком”. Але як показують архівні документи, справжнім “головним болем” місцевої влади тоді була відсутність фінансування. Гроші на соціальні потреби мали надходити від Тимчасового уряду, але у Чернігові їх не отримували.
Дорошенко слав в Петроград телеграму за телеграмою, але звідти приходили лише обіцянки та рекомендації… брати під ці обіцянки кредити.
Отже, не дивно, що позитивне відношення до Тимчасового уряду на Чернігівщині досить швидко змінилося на негативне — можновладці в Петрограді багато говорили, але мало що робили, а красиві слова, як відомо на хліб не намажеш. Так, революційна демократична влада швидко втратила свій вплив на місцях, чим пізніше й скористалися різноманітні радикали.
Повітові комісари та громадські комітети
Важливою гілкою влади у регіонах в той час був інститут повітових комісарів, яких на Чернігівщині нараховувалося 16. На жаль, сьогодні мало що відомо про цих людей. Переважно вся інформація про них, це лише прізвища в телеграмах, якими комісари “бомбардували” Чернігів та Петроград, вимагаючи коштів для своїх повітів. Але виходячи з вимог та завдань, які покладалися на цю інституцію центральною владою, зрозуміло, що повноваження у неї були неабиякі.
Так, повітовим комісарам доручалося займатися питаннями створення органів правопорядку, охороною стратегічних об’єктів, боротьбою с дезертирством, забезпеченням виборів до міських дум, використанням збройних сил у випадку заворушень, контролем за дотриманням громадянських прав та свобод на місцях тощо.
Відмітимо, що вже сам перелік цих функцій свідчить, що на початку XX ст. в Україні на місцях відбувався реальний процес державотворення.
З огляду на це, залишається незрозумілим, чому центральна влада залишалася глухою до прохань повітових комісарів про кошти, необхідні хоча б для елементарного підтримання порядку в губернії. В результаті величезний потенціал, який закладався в ці інституції, виявився нереалізованим, бо без матеріального забезпечення їх вплив на місцях дорівнював нулю. А це фактично означало дискредитацію та безпомічність “революційної” влади.
Що стосується комітетів громадських організацій, з якими керівники повітів мали тісно співпрацювати, їх роль сучасна історіографія оцінює, як свого роду феномен, з яким за масовістю та універсальністю тоді не могла зрівнятися жодна політично-суспільна сила. Саме ці органи, стверджують історики, стали справжнім відображенням всього демократичного, що було у Лютневій революції.
До речі, досить часто вони з’являлися стихійно, у “вічовому” порядку, на мітингах та на зборах, та брали на себе повну відповідальність за ситуацію на місцях. Водночас центральна влада опинилася в ролі “наздоганяючої”, та вже постфактум впливала на їх діяльність. Судячи з документів, перехід державної влади в повітах до громадських комітетів мав масовий характер та почався вже в березні 1917 р.
Губернський комітет у Чернігові
8 березня у Чернігові був створений губернський виконавчий комітет, який очолив колишній член Першої Державної Думи Ілля Шраг. Крім нього, до комітету увійшли ще 10 осіб. Відомо також, що цей орган тісно співпрацював з губернським комісаром.
Першими кроками комітету у Чернігові став розпуск поліції, створення народної міліції та підготовка звернення до населення, яке було надруковано на 4 мовах: українській, російській, польській та на івриті.
На засіданнях комітету у 1917 р. розглядалися питання допомоги потерпілим під час розливу Десни, розміщення у місті депутатів губернського селянського з’їзду, боротьба з самовільною вирубкою лісів тощо.
Також зазначимо, що губернський комітет у Чернігові мав вплив на каральні органи та віддавав накази про арешти. Наприклад, 26 березня на його засіданні ухвалили рішення про взяття під варту архієпископа Чернігівського, якого звинувачували у “агітації проти нової влади.” Після арешту його відправили до Петрограда. Така сама доля спіткала і депутата IV Державної Думи Циганкова.
Як склалася доля Чернігівського губернського комітету та подібних до нього установ, яким на початку 1917 р. пророкували “тривале існування та плідну діяльність”?
На жаль, прогнози не справдилися. Після крутого “весняного” піднесення, вже у червні настав різкий спад у їх діяльності, й до кінця літа вони фактично перестали функціонувати. І знову дався взнаки брак коштів, хоча й комітети брали позики під обіцянки повернути все з часом, але це не можна було назвати систематичним фінансуванням, та в кінцевому результаті призвело до занепаду цього дітища Лютневої революції.
Таким чином, до кінця 1917 р., всі виконавчі комітети на Чернігівщині припинили своє існування, оголосивши про саморозпуск.
Ради робітничих та селянських депутатів
Розповідь про владні структури на початковому етапі Української революції була б неповною без згадки про Ради робітничих та селянських депутатів. На Чернігівщині така Рада з’явилася у другій половині березня 1917 р. До неї увійшло близько 70 осіб. На з’їзді у червні було представлено 50 депутатів від 11 повітових рад губернії. Про що говорили депутати? Як не дивно, попри революційну риторику, у постановах з’їзду зазначено розгляд досить буденних питань. А саме, перехід землі до рук селян, введення 8 годинного робочого дня, державний захист робітників від надмірної експлуатації. З’їзд підтримав дії Тимчасового уряду, з зауваженням про необхідність введення в нього представників “революційної демократії”.
Отже, зазначимо що в цей час Чернігівська рада робітників та селян цілком вписувалася в структуру місцевих органів влади та не виявляла радикальних настроїв.